Блог (статті)

О. Максимова «Як би не війна…»

Мати звернулась з проблемою, як сказати п’ятирічній дитині що її батько ніколи не повернеться додому. Вона страждає, боїться, що дитина теж буде переживати як і вона. Йде час, сказати треба, але  страшно. Дівчинка вперше зустрінеться з втратою  найближчої людини.

- Що відбудеться найстрашніше, коли скажете правду?

- Не знаю, вона мабуть буде плакати, бо кожен день питає «Коли тато повернеться додому?».

- Вам легше, що мовчите?

- Ні.

- То чому не кажете? Коли настане час говорити?

- Не знаю.

- Пройшов рік, два… коли?

- Ні, так довго мовчати не можна…

- Чому?

- Дитина не пробачить.

- Так коли?

- Мабуть вже треба…

Замислюється. Обговорюємо як можна це зробити менш боляче для дитини. Мама рішуче налаштована. Через тиждень зателефонувала сказати, що все добре сталося, що дівчинка плакала, що плакали вдвох, але тепер набагато легше, немає тягаря на душі. Стали трішки ближче одна до одній. Горе зблизило.

Є відношення до смерті і втрати, як до чогось дуже поганого, негативного. Але останні події показують, що все далеко не так, що поруч з утратами є і придбання, є місто прояву чогось дуже доброго, гарного в людях. Військові дії, що йдуть на Сході країни, загострили багато больових точок і як наслідок пов’язали життя людей з втратами, біллю, і звичайно ж необхідністю переосмислення цінностей, формуванням нових цілей, пристосуванням до нових умов життя. Багато хто змінив свій життєвий шлях. Люди, що потрапили у вир непередбачуваних подій вимушені адаптуватися до них.

Літня жінка. Не може пережити смерть сина. Втрати в житті були і раніше, але такої величезної – ніколи. Як жити далі, нащо? Нічого не хоче. Поруч доросла донька, їй теж боляче, але те що з матір’ю, теж болить. Дві жінки, вони теж зустрілись з втратою, зустрілись, коли пройдено якийсь життєвий шлях, є досвід, але обидві безпорадні, розгублені, ображені. Винен весь світ, війна, лікарі, уряд, люди поруч. Настає час, коли треба когось звинуватить, від цього тимчасове полегшення, це щось пояснює, надає сенсу того що трапилось, але не виключає біль, тільки приглушує її.

За останній час дуже часто можна почути . «Як би не війна, він би не поїхав туди, вибрав іншу дорогу, послухав мене». «Як би не війна ми поїхали в Донецьк там гарні лікарі, йому би поставили правильний діагноз, якби ми не виїхали цього б не сталося, цей клімат не для нього, вона почувала себе тут дуже погано, а там де ми жили у минулому було гарно, вона не хворіла. Як би не війна вона б не переживала так сильно не боялася, не захворіла на рак, такий стрес що ми пережили втікаючи від війни…». За цим стоїть безпорадність розгубленість, неспроможність визнати свою обмеженість, образа на весь світ, а якщо заглибитись, то почуття провини. «Я не була переконливою, він поїхав тою дорогою і їх обстріляли, як би не війна, мій син був би живим, проклята віна, я б жила в себе дома і з моєю дитиною нічого б не сталося».

Війні приділяється багато уваги. Якщо в мирний час більш звинувачували Бога, або лікарів, або один одного, то зараз - війна, це основний винуватець втрат що відбуваються. Безпечніше   для себе звинувачувати фактор на який не можеш впливати, війна - один із засобів звинувачення, який дає змогу безпечно відреагувати біль під час проживання горя, втрати.

Горе неможливо оминути, перейти, проповзти під ним, його треба пережити. Переживання - єдиний спосіб вийти з горя здоровим. Щоб вийти з горя, треба пройти крізь нього [2].

Втрата це справа особиста. Кожна людина переживає її особливо, по своєму. Пам’ятаю як моя тітка в мирний час втратила двох синів. Це горе накрило її з головою минуло багато років, а вона так и не оговталась від цих потрясінь.

Важливо розуміти, що підтримка з боку близьких, або просто не байдужих людей дає величезний ресурс для горюючого. Ті, хто не мають підтримки можуть бути більш невтішними.

Жінка самотня, вона втратила будинок, в який вкладала все своє життя. Його розбомбили. Її горю немає межі. Вона безперервно оплакує свою втрату. Вона один на один зі своїм горем. Втішити її неможливо, можна тільки прийняти її біль. Вона для неї безмежна.

Мама, яка втратила сина по «недбалості» лікарів, переживаючи своє горе починає безперестанно хворіти. Вона теж виснажена і знесилена. Вона не повинна плакати, так сказав лікар, але сльози ллються як з відра. Здається що виплакала себе до останку. Немає ні розради, ні підтримки. В цих реаліях вона одна. Переселилися удвох з сином і тепер його немає. «Це неможливо пережити, ніхто не може зрозуміти моє горе, тяжкість болю» - говорить зневірена жінка. Якби не війна, він ніколи б так не захворів, а якби й захворів, то результат був би іншим. Тут все погано, все не влаштовано. Сенсу немає.

Сім'я, що втратила 2 маленьких дітей, загиблих в результаті обстрілу. На столі в центрі їх фото в чорній рамці. На них ще живі і щасливі діти, вони посміхаються, радіючи чомусь своєму. Тепер їх немає. Бабуся справедливо звинувачує війну, за якою стоять невідомі їй люди, які вбили онуків (дошкільнят). Вона в розпачі, вона опікувалась дітьми, бо їх мама померла до війни. А тепер втратила и цих двох янголят. Жінка плаче і розповідає які вони були гарні та чемні діти. Вона питає в чому вони завинили, що буде далі, коли це скінчиться? Не отримуючи відповіді знов плаче. Але на порозі з’являється менша донька, вона щось каже, жінки обговорюють буденні справи, життя рухається далі. Є підтримка, вона допомагає жінці. Бігають інші онуки і бабуся не так невтішна в горі, вона втішається присутністю близьких.

Можна навести багато прикладів коли втрати руйнують, але вони також впливають на зміну світогляду і допомагають зрозуміти, що є найцінніше в житті людини. Досвід таких людей надихає рухатись вперед не тільки тих, хто втратив, в й тих, хто продовжує жити мирним життям і не має в ньому сенсу.

«Ця війна для мене» – каже молода жіночка переселенець. «Вона показала мені хто я. Раніше ставилась до людей, які жебракують як до другорядних, другосортних. А тепер, бачите, сама милостиню прошу. Прийшла за допомогою. Тепер часто згадую себе ту, яка пихата, дивюсь собі…».

«Ця війна для мене» – каже інша жінка. «Я не розуміла і не цінила свого чоловіка, а зараз, коли ми так багато пережили вдвох, коли він захищав і підтримував мене, я зрозуміла, наскільки він важлива людина в моєму житті. А був час, коли хотіла піти від нього. Прийшла біда, все змінилося…».

«Ні, – каже ще одна жінка – це для мене прийшла війна. Я всім була незадоволена. Дім не такий, діти неслухняні, грошей мало. Зараз втратили все. Живемо в чужій квартирі, а як поїду додому, подивитися на зруйновану хату, так і цілувала б кожен її куток. От зараз до церкви ходжу. А раніше насміхалася над віруючими…».

І звичайно, проблема втрати часто породжує проблему сенсу життя. Для багатьох людей питання втрати пов'язані з придбанням віри в Бога, це також допомагає пережити біль.

Дуже важко перерахувати всі психологічні проблеми, з якими стикаються люди, що переживають втрати, проте важливо відзначити, що в складні періоди життя найбільш актуальними стають екзистенціальні питання пов'язані не тільки з сенсом життя, а й з любов'ю, честю, обов'язком, вірою, надією, відданістю, вдячністю, довірою. У обстрілюваних селищах, люди об'єднуються і піклуються одне про одного, вони відзначають, що раніше, до війни, так не робили. Тобто змінюється якість відносин, та життя в цілому.

Робота з людьми, які пережили втрату, допомагає знайти взаємозв'язок між якістю життя і ставленням людини до втрати. Ці поняття пов'язані між собою і залежать один від одного. Одне визначає інше. Тут зачіпаються всі сфери і різноманіття проявів життя. Це і внутрішній світ самого чоловіка, його взаємини з оточуючими, його світогляд і інтереси, рівень освіти і освіченість, установки на вирішення своєї долі або її уникнення. Психологічні проблеми є найскладнішими, саме вони впливають на якість подальшого життя. Підтримка і увага з боку референтних осіб (лікарі, психологи, психотерапевти, соціальні працівники), а також близьких родичів, можуть бути вирішальними на шляху їх вирішення.

Підводячи підсумок, можна ще раз підкреслити, що біль, смерть втрати - невід'ємна частина життя людини. Людина протягом всього життя стикається з втратою, але усвідомленість приходить тільки з безпосередньою зустріччю з нею. Коли ми говоримо про смерть, то маємо на увазі не тільки тілесне вмирання, а й втрату себе, звичайного способу життя, житла, втрату сім’ї, роботи, друзів та ін. Все схильне до вмирання, має свій кінець. Це своєрідні виклики долі на які повинен відповісти кожен, хто з ними зіткнувся. Проходячи свій життєвий шлях, дуже важливо відчувати підтримку і розуміння з боку оточуючих, близьких і не дуже. Однак, слід пам'ятати, що бажання самої людини повернутися обличчям до життя, стоїть на чолі його душевного зцілення.

Література

  1. Гнездилов А. В. Психология и психотерапия потерь. Пособие по паллиатив¬ной медицине для врачей, психологов и всех интересующихся проблемой. — СПб.: Издательство «Речь», 2002. — 162 стр.
  2. Дейтс   Б. Наутро после потери, 1999. –
  3. Словник української мови. Академічний тлумачний словник (1970-1980) http://sum.in.ua/s/utrata

 

 

Ольга Максимова, психолог, тренер РОДИННОГО КОЛА

14.01.2019

 

Будь-яке копіювання матеріалу без дозволу автора у повній та частковій формі заборонено. При копіюванні матеріалу за згодою автора обов'язкове посилання на сторінку статті сайту "Центру по роботі з втратою". Дякуємо за розуміння.

Наші друзі і партнери

Ми в соціальних мережах

facebook-c youtube-c